Синдром вигоряння – як бути пацієнту?

СВІТЯЧИ ДЛЯ ІНШИХ — ЗГОРЯЄШ САМ

Синдром вигоряння — це явище, від якого потерпають всі професіонали, робота яких вимагає постійного спілкування з певною категорією людей. Працівники міліції, вчителі, лікарі.

Останні, стикаючись з емоційними переживаннями кожного дня, ризикують перетворитись в черствих, безсердечних істот. Причому існує закономірність, чим більш емоційно відгукується лікар на горе пацієнта, то тим швидше в нього розвинуться захисні механізми, для блокування цих проявів.

В середовищі лікарів це досить поширене явище, яке є тематичним джерелом багатьох наукових праць. Як у вітчизняній, так і закордонній літературі. Спільний висновок: Якщо не профілактикувати цей стан, то він обов’язково розвинеться у кожного лікаря.

ЯКА РОЛЬ У ЦЬОМУ ПАЦІЄНТА?

Пацієнту у цій проблемі відводять другорядну роль. Хоча вони є пусковим механізмом та каталізатором емоційного вигоряння у свого лікаря. Це пов’язано з тим, що звертаючись по допомогу, людина вже перебуває в певному емоційному стані. Як учасник спілкування, лікар має сприйняти його, або відгородитись.

Перше породить емпатію, і бажання допомогти. Друге — жорсткість, і бажання швидше позбутись негативних відчуттів пацієнта, скоротивши час перебування з ним.

Проблема в тому, що пацієнт імовірно пройде цей епізод хвороби, й повернеться до звичного ритму життя. А лікар постійно стикатиметься з таким емоційним навантаженням, аж допоки не піде з медицини.

БЕРЕЖІТЬ СЕБЕ І СВОЇХ ЛІКАРІВ

В наших українських лікарнях емоційна складова медичної допомоги не є предметом уваги. Кожен хоче, щоб лікар швидше прийняв та оглянув. Як сам пацієнт, так і керівництво лікарні.

Часто це нагадує перехрестя, де затор на одній вулиці перекриває рух на іншій, бо водії прагнуть швидше дістатись до своєї цілі. В результаті — проїхати не може ніхто.

Лікарня не повинна бути таким перехрестям. Пацієнти мають вимагати дотримання таких правил, а не швидшого просування черги.

Щоб встановити такі норми, ста тисячі лікарів в Україні не вистачить. Але вистачить у їхніх пацієнтів. Тільки вони зможуть, у наших реаліях, вилікувати медицину, і врешті — лікарів.

Але я боюся, чи вони не втратили співпереживання до ближніх? Чи не страждають від своєрідного  «синдрому вигоряння пацієнтів» через спілкування з лікарями? Чи їх цікавить тільки власне позбавлення хвороб?

Коментуйте і кажіть, що думаєте про це.